Чому українці обирають лише негідників?

Чому українці з впертістю віслюка багато років підряд обирають лише негідників?

Часто одних і тих же! І чи зможуть «нові обличчя» розірвати це замкнене коло?

Політична амнезія чи вибори серцем, – що з нами не в порядку?

Порошенко, Тимошенко, Бойко, Ляшко та Гриценко. Для повної картини під назвою наші «нові-старі політики» хіба що – втікача Януковича не вистачає. І це лише перший ешелон. Є ще другий і третій. Загалом у нас 352 партій, а в базі сайту організації «Чесно» понад 90 тисяч політиків. Однак напередодні виборів я не одноразово чула, що вибирати нікого! Сьогодні майже 60% не збираються на осінні вибори 2019 року або не хочуть ні за кого голосувати! Повсюди чую, що нас кинули, що всі від Президента до маловідомого народного депутата – брехуни, крадії та несповна розуму люди, а прикладна корпція – те, що поруч! Емоції? Але переглядаючи «бої без правил» народних обранців, я сама не один раз висловлювала припущення, що під куполом Верховної Ради сидять не адекватні люди. Однак у психіатра, дисидента та колишнього політв’язня Семена Глузмана інший діагноз: «Я можу Вам відповісти: психічних хворих серед них немає. По-справжньому хворих. Ну, може, пару наркоманів там затесалося, але погоду вони не роблять. Вони – здоровенькі. Цих моральних виродків вибираємо ми. Значить, і з нами щось не в порядку».

Що саме не в порядку? Інколи мені здається, зважаючи на щедрі обіцянки політиків, що у більшості українців політична амнезія. Можливо, більшість з нас, особливо старше покоління – хочуть змін та побачити у політиці нові обличчя, і водночас бояться. Аби гірше не було! Натомість соціологи запевняють, що чимало залежить від психологічну типу самих виборців. Адже більшість з них голосує не розумом, а серцем. Більш того, остаточно із кандидатом визначаються в останню годину, навіть хвилину – чверть виборців! Ось чому, досвідчений політтехнолог у політиці на вагу золота. Адже він може «впарити» таким людям: мило, сумнівного нардепа або президента, від якого країні доведеться довго відмиватися. Ще більше мене насторожує те, що одна чверть виборців готова продати свій голос. За олію, дитячий майданчик або за декілька пакетів отрути від колорадського жука, як це було на 206 виборчому окрузі (Чернігівщина). Таких виборців «великий українець» Іван Франко називав «хрунями». Минуло понад сто років, але політична культура українці не змінилася. То звідки можуть взяти «нові обличчя», які дійсно перейматимуться державою та проблемами виборців?

Алло, шукаємо «нові обличчя»!

Виходить, що одна чверть емоційних виборців обирає нардепів немов тістечко. Інша чверть продає за кіло гречки своє виборче право. І ці люди визначають як буде жити країна впродовж чотирьох або п’яти років, як буду жити я та мої близькі. Складається враження, що у нас проблема не з новими обличчями та якістю народних обранців, а з якістю виборців! Але що робити? Знову змінювати Конституцію та позбавляти половину громадян виборчого права?! Хоч у нас Генпрокурор без вищої юридичної освіти, але майбутні лікарі або водії іспити ще здають. Тому пропозиція Євгена Сапожнікова, керівника Першої Української Академії Політики видається мені слушною: «На мою думку, це можна зробити через надання права обирати та бути обраним тим – хто складе іспит із знання основ конституційного ладу. Коли ви голосуєте, то повинні мати хоча б загальне уявлення про те, які повноваження має депутат чи президент і чи може він виконати ті обіцянки, які роздає. Людина, яка витратила певний час, щоб розібратися в конституційних повноваженнях та правах навряд чи продасть свій голос, не буде вона і голосувати за відвертих клоунів та брехунів». А я від себе акцентую, що кожен виборець має також знати, як впливати на владу на нижчому рівні та на вищому рівні.

Але без зміни політичних правил гри, це буде виглядати як футбол в одні ворота. Сьогодні ми живемо за правилами далекого 1997 року, коли на 450 округах запропонували змішану виборчу систему. Коли половину нардепів Верховної Ради обирають на мажоритарних округах, іншу за партійними закритими списками. Ні для кого не секрет, що чимало мажоритарників купували виборців іміджем «твердих» господарників, тонами крупи і щедрими обіцянками. Потім ці гроші «відбивалися» потрібним голосуванням або біганиною по фракціях. Траплялися унікуми, які 8 разів змінювали фракції. За ідеєю партійне висування мало б зупинити таких політичних Фігаро. Але вже ні для кого не секрет, що за місце у закритому списку торгували немов на аукціоні, а у першу «прохідну» десятку можна було потрапити за декілька мільйонів доларів. Тому, що українські партії нагадують більше закритий клуб інтересів, або агентство, які працюють за алгоритмом: гроші, вибори, перемога, повернення бабла з маржею, потім знову вибори. Гроші лідери партій зазвичай отримують від фінансових-олігархічних кланів в обмін на лобіювання їх інтересів. Це одне із пояснень, чому в Україні при владі олігархи, а ми спостерігаємо колообіг політиків і відсутність нових облич. Поява Вакарчука та Зеленського у «великій політиці» свідчить, що така система дала збій, але залишається все ж таки дорогим «шоу-бізнесом». Наприклад, під час місцевих виборів у 2015 році українські партії витратили на рекламу майже 2 мільярди гривень. Тому пропозиція законодавчо обмежити витрати на політичну рекламу – цілком логічна. Але навряд чи вона зламає хребет політичної корупції. А відтак, торгівля закритими списками продовжиться, а виборці у 2019-ому будуть купувати «кота у мішку», а не голосувати.

Зміна виборчої системи або як зламати хребет політичної корупції?

Петро Порошенко у 2014-ому обіцяв змінити виборчу систему, і впровадити голосування за відкритими партійними списками. Минуло чотири роки, але віз і нині там. Хоча 40,8% громадян вимагають проведення наступних парламентських виборів за пропорційною системою з відкритими регіональними списками. Що таке відкриті списки? Перше, що спадає на думку – партія не приховує своїх кандидатів. Але насправді виборці, а не лідери партії, будуть визначати кому сидіти у Верховній Раді.

«Відкриті списки – це не лише публікація списків, це фактично голосування за конкретного кандидата в цьому списку і хто більше набирає, той піднімається в цьому рейтингу вище. Якщо, умовно, партія «За все хороше» виставила на вибори 450 кандидатів і в сукупності вони набрали, наприклад, мільйон голосів, то вираховується скільки мандатів у парламенті отримає політична сила. Наприклад, їм дісталось 30 мандатів. Отримають їх не ті, хто перший за списком, а ті, хто набрав більше від усіх голосів з цих 450 кандидатів» – пояснює Ольга Айвазовська, координатор виборчих програм мережі «Опора».

Виходить, що відкриті списки – це шалена конкуренція між однопартійцями, яка впливає на імідж та рейтинг як партії, так і окремого кандидата. Репутація та ідеї, а не гроші – стають головним фактором! У 2017 Верховна Рада у першому читанні ухвалила проект Виборчого кодексу №3112–1, який передбачає вибори до парламенту за відкритими списками. Експерти запевняють, що якщо восени цей проект стане законом, то часу до 2019 року вистачить. Якщо нардепи не проголосують, мовляв, що наразі такі зміни не можливі… Тоді у громадськості ще більше зросте недовіра до виборів, адже скидається все на те, що місц в округах та закритих партійних списках поділені або продані. А так званих «нових облич» ми знову не побачимо.